Що в імені Григорій?
Як і чому мовчання батька привело сина в Україну
Автори: Христина Коціра Фото: Сергій Сівяков, Галина Зварич
19 березня 2026 року рейсом «Торонто — Варшава» летіли чоловік і жінка. Їхнім кінцевим пунктом призначення була Україна. До цього польоту вони не були знайомі. Їх повʼязувало лише місто їхнього походження — канадійська Ошава, і те, що обоє ніколи не були в Україні. Чоловік летів туди, де народився його батько. Жінка ж, корінна канадійка, прямувала до сина — добровольця російсько-української війни, пораненого на фронті. З Варшави дісталися до Жешува. Звідти на таксі доїхали до кордону, кордон перейшли пішки. До Трускавця, де канадійський доброволець проходив реабілітацію, приїхали опівночі. Тут і попрощалися.
Три кроки на українській землі
«Раніше я казав: я народжений в Канаді, я — канадієць українського походження, але коли пройшов три кроки по українській землі, то все змінилося: я — українець канадійського походження», — каже 68-річний Стефко Остафійчук.
У Києві рання весна, ще доволі холодно, але чоловік в окулярах, із сивою бородою і сивиною у волоссі — у футболці та легкій розстебнутій сорочці. В його сумці — шорти. «Ми з Канади» — пояснює, що означає: рання українська весна для нього — фактично літо. На футболці у Стефка, саме так він рекомендується, напис «ДЕ ТИ?». Так називається платформа, яку він заснував і з якої світ може дізнаватися про воєнні злочини Росії та про вбитих і викрадених українських дітей. Проєкт народився після того, як 16 березня 2022-го Росія скинула авіабомбу на Маріупольський драмтеатр. Перед будівлею на бруківці був напис великими літерами — «ДЕТИ». Маріупольці, які переховувалися в театрі, сподівалися, що це зупинить росіян. Не спрацювало. За різними оцінками, тоді загинуло від 300 до 600 людей.
Де ТИ?
«Де ТИ?» — це також особисте настирливе питання, що мучить Стефка багато років. Часом воно звучить в іншому формулюванні: «Що в імені Григорій?» Так звали його старшого брата, він помер 2017 року. Лише у зрілому віці Стефко дізнався, що Григорієм його назвали не просто так, а на честь рідного брата батька, про якого той ніколи не розповідав. Чому? Що сталося з незнаним Стефку Григорієм, який доводився йому дядьком? Чи зможе він щось довідатися? Чи знайде його сліди в Україні?
Село Тростянець, Івано-Франківщина. Стефко Остафійчук заходить на подвірʼя, де колись народився його батько. Поряд з новою хатою — стара глиняна. З блакитними деревʼяними вікнами, дверима і підбитими внизу дошками. За стандартами позаминулого століття — велика й добротна.
125 років тому хату збудував Стефків дід — Василь Остафійчук. Нинішні власники вже давно збираються її знести. Та ніяк цього не зроблять.
Остафійчуки мешкали тут до 1941 року. Василь був столяром. З Ганною мали двох синів — Миколу та Григорія. Обидва вчилися в Коломийській гімназії. Вони першими в родині здобули освіту. Микола трохи працював у школі, згодом вирішив стати лікарем — подався на навчання до Львова. У 1939-му радянські війська окупували захід України і почалися репресії. Остафійчуки змушені були тікати. 1941-го опинилися в Німеччині. Звідти переїхали до Австрії. Микола добре знав німецьку і вступив у медичну школу в Інсбруці. Сліди молодшого Григорія загубилися.
1948-го Остафійчуки дістали дозвіл на проживання в Канаді і перебралися туди. Микола отримав контракт — надавав медичну допомогу індіанцям у туберкульозних лікарнях, а також обслуговував віддалені індіанські поселення. В університетській лікарні познайомився з дівчиною — Джанетт Евелін Томсон, канадійкою французько-британського походження. Вона була медсестрою. Одружилися.
Джанет поїхала з Миколою до Австрії, щоб він міг завершити медичну освіту. І там у них народився первісток.
«Його імʼя завжди було загадкою, скільки я себе памʼятаю. Мама розповідала, що коли запитала, як будемо називати сина, батько повагався трохи, а тоді сказав — Григорій. Знадобилося багато часу, поки Микола розказав Джанетт про свого втраченого брата», — розповідає Стефко.
Перехід
Троє їхніх наступних дітей — Микола, Стефко й Лада — народилися в Канаді. Подружжя оселилося в Ошаві, місті на березі озера Онтаріо. З мови індіанського племені оджибеїв назва міста буквально означає «перехід на другий бік озера чи річки». На початок ХХ століття тут було 60 українських родин. Коли тут замешкали Микола з Джанетт, українців уже кілька тисяч: «Дженерал моторс Канада» відкриває в Ошаві завод на 4 тисячі робочих місць і люди їдуть за роботою. Українська громада стає міцною і однією з найбільших. У 1949 році мером міста стає українець Михайло Старчевський-Стах.
Микола Остафійчук має приватну лікарську практику і оперує у місцевій лікарні. Він — серед лідерів української громади. Попри те, що дружина — канадійка, вдома у них винятково українська. Джанетт вивчила мову. І для української громади стала пані Іванкою. Вона очолює різні українські ініціативи, наприклад, жіночу лігу. Виступає за рівні зарплати для жінок та чоловіків. Їхні діти вчать історію і культуру України. Ходять до греко-католицької церкви, попри те, що Джанетт — вірянка англіканської церкви. 25 грудня вони святкують канадійське Різдво — з індичкою на столі. 6 січня — український Святвечір з 12 пісними стравами. На Великдень роблять писанки. Влітку їздять в українські табори.
«Я питала маму, чому вона вивчила українську мову, і вона відповіла так: коли ти дуже когось любиш, то будеш вчити і його культуру, і мову, і все. Мама в 20 років залишилася сама, то, може, тому так пристала за татом», — розмірковує Лада Остафійчук.
Їх називають — докторові діти. Але медична практика — не єдине, що цікавить Миколу Остафійчука.
«Батькові було 15, коли вони разом з дідом посадили сад. Коли ми були малі, батько з мамою купили 400 акрів господарства, і батько сказав: “Я хочу посадити сад, бо ми такий мали вдома”. І на фермі в Канаді ми посадили понад 600 дерев. Тато казав: “Я народився в землі, я хочу вмирати в землі”», — розповідає Стефко.
Отой сад — фактично єдиний спогад про Україну, яким батько поділився з ними. Нині Стефко міркує, чому тато нічого не розповідав, натомість розвивав у Канаді українські проєкти.
Можливо, відчував провину: він зміг виїхати в безпечне місце, а його брат ні. Провину вцілілого.
Коли закінчувався робочий день у медичному бюро, пацієнти приходили до лікаря додому. Микола нікому не відмовляв. У кінці 1960-х у Стефковій кімнаті батьки поселили молоду жінку. Вона працювала в канцелярії Миколи Остафійчука, а паралельно доктор займався її здоровʼям. Жінку звали Леся. В Канаду вона переїхала підліткою 1960-го. З Німеччини, де народилася. 1959-го в Мюнхені вбили її батька. До його загибелі Леся не знала свого справжнього прізвища і того, ким був її тато. Його смерть і розкрита таємниця, хто він, дуже по ній ударила. Жінку звали Леся Бандера.
«Коли я був молодий, Леся Бандера займала мою кімнату в Ошаві. Вона мала ПТСР. Бо вона була дитиною, коли вбили батька, але вона не знала, ким є її батько. Вона мала емоційний розлад. І провід ОУН, знайомі, попросили мого батька поопікуватися Лесею. Вона з нами жила рік. Чудова, цікава», — розповідає Стефко.
Остафійчуки зналися з Бандерами ще в Україні. Стефкові дід і баба — зі священником Андрієм Бандерою, батьком провідника ОУН. Через багато років після того, як Леся Бандера мешкала в його кімнаті, вже онук Степана Бандери, його повний тезка, допоможе Стефкові Остафійчуку розкрити таємницю Григорія, батькового брата.
Безпечне і щасливе життя родини Остафійчуків завершиться 1978 року. Син Микола, що опікувався фермою і садом, загине під колесами машини просто біля свого будинку — на нього наїде пʼяний сусід. Він помре на руках брата Григорія. Стефко в цей час на навчанні. По телефону йому повідомлять — загинув брат. Дорогою він буде думати — хто з двох.
Темна хата
Загибель сина сильно вдарить по Миколі Остафійчуку. Рівно за рік він помре. Як каже Стефко, від «heartbreaking» (інфаркту, — ред.).
«Помер брат, потім тато. Для мене то було, як світло загасилося. Темна хата».
На похороні батька 21-річний Стефко сяде поруч із татовим другом Петром Башуком. І тоді член ОУН з 1930-х років, уцілілий в Аушвіці , розкаже Стефкові історію, якої той ніколи не чув. Що його батько мав молодшого брата — Григорія. Той був членом Організації українських націоналістів, а 1941-го його, ймовірно, розстріляли совєти.
Власне, це вся інформація. Глибше копати Стефко не став — був пригнічений смертями брата і батька.
Він переїжджає в Торонто, стає успішним міжнародним рекрутером, що шукає кадри для світових гігантів — технологічних розробників. І повністю перериває стосунки з українською громадою. Забуває мову. Його не зачіпають навіть події 1991-го.
Повернення
Минає 30 років. Стефка запрошують на святкування річниці Української культурної домівки «Дніпро», до будівництва якої доклався його батько. Він приїздить до Ошави.
«Ми прийшли на ювілей, на бенкет. Для мене то була як тризна. Молоді вже не було. А лишилися старі — ледве ходять, ледве дихають. Знайомі казали мені: “Ми думали, ти помер”. Ми прийшли, і люди, замість святкувати ювілей, почали говорити про те, що треба продати будинок. Я сказав: ми не будемо продавати. А вони до мене: “А ти хто такий, щоб вирішувати?”. Я кивнув на стіну — то мій батько, там був його портрет. Я сказав їм: дайте мені три тижні. Я вирішу, який найкращий варіант — чи продати, чи далі утримувати».
У Торонто він пішов на українську конференцію. Щоб там поговорити з потрібними людьми і визначити, що ж робити з Ошавською домівкою. Сидів у залі і слухав жінку, що палко виступала зі сцени. У перерві вона підійшла, щоб познайомитись.
«Я їй сказав: “Моє імʼя Стефко, і ми будемо женитися”. Через півтори хвилини після того, як ми познайомилися. Її мама очолювала українські організації в Канаді. Вона часто їздила в Україну. Вся родина брала активну участь в діаспорі. Пізніше ми зʼясували, що в 70-му році я був у неї вдома, в нас був мандрівний табір. Тобто наші родини зналися колись, але ми не зналися».
Адріана, як і він, народилася в Канаді. Та, на відміну від Стефка, з головою була занурена в українські ініціативи. Він натомість уже геть не розмовляв українською, і на це почув від Адріани: «Тобі не стидно?».
«Вона зі мною п’ять років лише українською мовою розмовляла. Вона мені сказала: “Або знов навчися українській мові, або знайди іншу жінку”. Моя дружина була велика націоналістка, вона мене притягнула назад до громади, де я не був понад 30 років».
Це було і своєрідним плюсом. Стефко дивився на всі процеси новим, незамиленим поглядом. Тоді, 2007-го, українську домівку вирішили не продавати. Стефко почав керувати нею і долучився до багатьох українських проєктів.
«Я почав з проєкту про Голодомор. Це був проєкт Українського дослідницького інституту в Торонто. Ми робили величезну виставу про Голодомор, розповсюджували інформацію».
Цей проєкт змусив його згадати жінку-українку, яка колись працювала в їхньому домі. Вона ніколи не розповідала про своє минуле. Завжди, навіть у спеку, носила светр на довгий рукав, наче під ним щось ховала. І слідкувала, щоб вони, діти, доїдали все до крихти. Коли на тарілці щось зоставалося, кричала: «Скінчи їсти!». Лише після її смерті Остафійчуки дізналися: під час Голодомору пані Карпенко втратила чоловіка і двох дітей.
Три дати
На обручці Стефка Остафійчука викарбувано три дати:
13.04.08. 10 АМ — час зустрічі
31.07.10. — день весілля
«Через пів року вона пішла на мамограму, і в неї виявили рак четвертого ступеня. Ми тільки одружилися. Мали їхати в Україну на шість тижнів на медовий місяць, але мусили змінити плани.
Вона спитала: “Ти хочеш розлучитися?”, я відповів: ні, я чекав 50 років, щоб тебе знайти».
Адріана заповість Стефку опікуватися дорогими їй українськими проєктами — Спілкою української молоді і табором «Веселка» (2024-го табір відзначив 70-річний ювілей). Жінка помре на його руках.
05.09.14. — день її смерті. Дата третя.
Стефко покине роботу і перебереться жити на територію «Веселки». Табір уже трохи запущений. І стоїть питання — чи потрібен він канадійським українцям. Стефко сам-самісінький мешкає на десятках гектарів. Шукає фінансування для табору, ремонтує базу, облаштовує басейн, робить мотузковий парк імені Адріани. Крім усього, очолює фонд «Дніпро», куди скерували гроші від української домівки в Ошаві, яку зрештою таки продали.
«Обговорювали, що робити з грошима. І багато хто казав: “Мій батько помагав будувати, я хочу гроші”. Я сказав: то є громадське. Коли продаємо, гроші віддаємо в організацію, яка робить українські проєкти. Як господар-волонтер, я був на таборі “Веселка” п’ять років. Ми дали на табір мільйонів доларів, перебудували багато будинків».
Із початком повномасштабного вторгнення фонд фінансує навчання українських хірургів, підтримує українські організації, що працюють над поверненням дітей з окупації, оплачує консультації лікарів та психологів біженцям, організовує акції та флешмоби, які нагадують світу про злочини Росії.
Усім цим Стефко керує з Канади. В Україну їхати не збирається: якщо не судилося з дружиною на медовий місяць, то й не треба. Втім, питання «Де ТИ?», або ж «Що в імені Григорій?», змушує купити квиток на літак. На той момент про татового брата він знає вже значно більше, ніж скупі відомості, які почув на похороні батька. А все тому, що якось поділився крихтами інформації про Григорія зі своїм товаришем, з яким його звели українські питання, внуком провідника ОУН — Степаном Бандерою.
«Через три години він до мене дзвонить і каже: “Я маю 900 сторінок справи про твого стрийка і 16 гімназистів, яких знищили НКВД”. Тепер ми зі Степаном пишемо книжку про це. Англійською мовою».
Коломийська сімнадцятка
Григорій Остафійчук народився у 1922 році. Був на три роки молодший за брата Миколу. Після школи пішов учитися до Коломийської гімназії №2. У десятому класі його завербували до української націоналістичної підпільної молодіжної організації «Юнацтво».
Григорій — невисокого зросту, худорлявий, рудий. Так написано у справі НКВД, яка нині зберігається в архіві управління СБУ в Івано-Франківській області. Тут значиться, що українця Григорія Остафійчука, уродженця Тростянця й учня середньої школи номер 2, арештували 17 січня 1941 року. Разом із шістнадцятьма студентами і працівниками гімназії. Слідчий Сіндюков.
Допитували Григорія тричі. Під час першого допиту він зізнався, що до організації його завербували в січні 1940-го, назвав прізвища людей. Останній допит був 23 січня. Після нього Остафійчук визнав свою вину. У справі його записали як «керівника контрреволюційної групи». Його судили за статтями 54-2 й 54-11. Стаття 54-11 — участь у контрреволюційній організації, а стаття 54-2 — збройне повстання проти радянської влади.
— Чи визнаєте ви себе винним?
— Винним себе визнаю у тому, що був учасником контрреволюційної, повстанської молодіжної організації. Вербував мене Марчук в Оунівську організацію. Від нього отримав завдання…
(З протоколу допиту, 23 січня 1941 року)
14 лютого у Станіславі відбувся суд. Підозрюваним дали право виступити з «останнім словом».
Григорій попросив «пом’якшити покарання», тобто не засуджувати його до страти. Більшість підсудних попросили про те саме. Та судді винесли вирок — розстріляти.
Через п’ять днів адвокат Григорія подав апеляцію від його імені та від імені ще двох членів «Коломийської сімнадцятки». Навесні вирок пом’якшили до «десяти років позбавлення волі та п’яти років позбавлення прав із конфіскацією майна». Власне, це все, що відомо з матеріалів справи. Що з Григорієм сталося далі — можна лише припустити.
Демʼянів Лаз
Восени 1989 року в урочищі Демʼянів Лаз на околицях Івано-Франківська почали розкопки. Тут виявили три ями-могили, де були захоронені 539 людей. Їхні кістки пробиті багнетами, у черепах — дірки від цвяхів і куль. За знайденими документами зʼясували, що всіх цих людей НКВД розстріляло у червні 1941-го. Більшість із них були вʼязнями Станіславської вʼязниці. Останки лише 22-х загиблих вдалось ідентифікувати.
18 вересня 1939 року Червона армія окупувала Станіслав. Через місяць почали арештовувати місцевих учителів, священників, інтелігенцію. Тих, хто потрапив в останні хвилі арештів і утримувався у Станіславській вʼязниці, відправити до ГУЛАГів не встигли — наступала німецька армія. Влітку 1941-го радянські війська почали відступати від Станіслава. Совєти зачищали сліди — політичних вʼязнів убивали просто в камерах. За різними оцінками, у Станіславській вʼязниці у червні 1941-го загинули від 1200 до 2500 людей. Останки знайдених людських кісток у Демʼяновому Лазі свідчать про те, що більшість похованих там — молодь.
20 березня 2026-го Стефко Остафійчук приїхав до Івано-Франківська:
«Настирливе питання — що ж означає імʼя Григорій? — привело мене до моїх коренів».
Стефко відвідав Демʼянів Лаз. Чи є серед 539-ти знайдених останків загиблих кістки його стрийка Григорія — ніхто не знає. Але ймовірність цього висока. У червні 1941-го Григорію Остафійчуку, братові його батька, про якого той ніколи не розповідав, було всього 19.
Демʼянів Лаз — одне з тих місць, де спочивають загиблі від терористичного режиму, які відвідав Стефко. Він також побував на Марсовому полі і на кладовищі в селі Тростянець. Тут похований Володимир Остафійчук. Можливо, однофамілець або далекий родич.
«67 років Україна була для мене концептом, а тепер то реальність. Ми пішли на цвинтар у Тростянці. Там три могили захисників. І це — реальність. Ми були на Марсовому полі, один з нашої родини там похоронений. До цього часу мені здавалося, що травми, які передаються з покоління в покоління, я подолав, а тут ніби скафандр з мене здерли — і знову оголюється оця поколіннєва психологічна травма».
Та тепер він принаймні знає, що означає імʼя Григорій. І розповість світові про свого 19-річного стрийка, з яким вони «зустрілися» через багато років.
Редакція The Ukrainians Media висловлює вдячність працівникам архіву управління СБУ в Івано-Франківській області та працівникам Меморіального комплексу «Дем’янів Лаз» за допомогу у підготовці цього матеріалу і верифікацію архівних документів.
